Фото іконостасу церкви поміщене в календарі в 1950 р. як доказ того що зразу після війни була тут парафія УПЦ.

Першою українською православною парафією в Німеччині була громада святого Архистратига Михаїла в Берліні, яка існувала ще під час війни. Як писав Іван Власовський, центральна влада в Берліні визнавала на території Німеччини лише одну православну юрисдикцію — російську, під керівництвом митрополита Берлінського і Германського Серафима (Ляди). Винятком стала саме українська парафія, заснована митрополитом Варшавським Діонисієм. Її настоятелем був о. Федір Білецький, емігрант з Волині.

На початку 1945 року українська православна інтелігенція, вже перебуваючи на еміграції, змогла — з великими труднощами, після численних допитів у ґестапо — відкрити українські парафії у Відні та Празі, як філії берлінської громади.

Коли єпископи УАПЦ вже перебували на еміграції в Німеччині, проводячи богослужіння в місцях свого проживання, радянським робітникам (так званим «ост-арбайтерам») було заборонено відвідувати ці служби. Священиків навіть зобов’язували вішати попереджувальні оголошення на дверях храмів. Проте, користуючись визнанням своєї парафії, о. Білецький відвідував робітничі табори, де перебували православні українці, приносячи їм духовну втіху й підтримку. У цих поїздках його супроводжував протодиякон Василь Потієнко, колишній голова Всеукраїнської Православної Церковної Ради (1924–1926 рр.). Під час втечі з Берліна, при наступі радянського війська, о. Потієнко трагічно загинув під час авіанальоту. Його ім’я назавжди залишиться в історії Церкви як борця за її незалежність.

Після закінчення війни 8 травня 1945 року український народ разом із духовенством, розкиданий по різних місцевостях Німеччини, почав осідати на нових місцях, із вірою в Бога та прагненням відродити духовне життя. Саме тоді почали виникати перші українські православні парафії. Уже в 1945 році постали громади УАПЦ у Мюнхені, Регенсбурзі, Інгольштадті, Аугсбурзі, Ландсгуті, Фюрті, Новому-Ульмі та в інших містах.

У 1945 році в таборі «Райнгардказерне» в Новому-Ульмі перебувало понад три тисячі українців, серед яких багато православних. Відтоді (1945–1950) Новий-Ульм став центром українського церковно-політичного життя. Тут діяла найбільша православна парафія, редагувалася газета «Українські вісті» (неофіційний орган УРДП — партії, ініціатором створення якої був Іван Павлович Багряний), а також функціонував Український університет.

За згадками І. Власовського, хоча Синод УАПЦ офіційно не створив пастирських курсів, у Новому-Ульмі виникла ініціативна група із заснування Богословської школи при Українському університеті. Єпископ Сильвестр, запрошений керівником школи, 30 квітня 1946 року надіслав до Синоду протокол засідання цієї групи з переліком учбових предметів та викладачів. Планувалося створити інтернат на 50 студентів. Секретар Синоду єпископ Платон 3 травня 1946 року повідомив, що питання буде розглянуте на сесії Синоду в Еслінгені. Зрештою, було вирішено відкрити богословську академію не в Новому-Ульмі, а в Мюнхені.

На жаль, не збереглося документів про перших священнослужителів нашої парафії в Новому-Ульмі. Відомості дійшли лише в усних переказах старших парафіян — церковного старости С. Ляшука та хористки В. Капустян, які згадують священиків о. О. Царика та о. Д. Посякивського.